Повна версія

Головна arrow Соціологія arrow Соціологія: 100 питань 100 відповідей

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

У чому сутність теорії постіндустріального суспільства?

Теорія постіндустріального суспільства намагається представити те, що відбудеться після першої реалізації можливостей індустріального суспільства. Це теорія (Д. Белл, А. Турен та ін.), згідно якої індустріальне суспільство (в результаті науково-технічного прогресу) переростає у постіндустріальне суспільство, яке характеризується домінуючою роллю сфери послуг, переходом влади до вчених і технократів.

У постіндустріальному суспільстві на основі нових технологій (переважно мікроелектроніки) відбувається різке збільшення випуску продукції, здійснюється перехід від товаровиробничої до об- слуговуючої економіки, вводяться елементи планування і контролю над технологічними змінами.

У соціальній структурі такого суспільства зростає чисельність людей, задіяних у сфері послуг, формуються нові еліти (технократи, сцієнтисти). Технократи як верства технічних спеціалістів, що входять до складу вищих функціонерів управління, провідну роль у житті суспільства відводять техніці і технічним спеціалістам як основі сучасного промислового виробництва. В основі їх світоглядної орієнтації лежить сцієнтистські уявлення про наукове знання як вищу культурну цінність і достатню умову орієнтації індивіда у світі.

Виділивши в історії людства три фази (доіндустріальну, індустріальну і постіндустріальну), Данієл Белл описав риси постіндустріального суспільства: трансформація значення різних економічних секторів, домінування сектора послуг (адміністрація, банки, транспорт, охорона здоров'я, торгівля, освіта, наука, судочинство, мистецтво тощо) при зниженні промислового сектора і обмеженні значення сільськогосподарського сектора; зміна пануючої технології, перехід від енергетичної технології до інформаційної (поява роботів, розвиток комунікацій); зростання значення планування, прогнозування розвитку, контролю технологій; панування прагматичних і технологічних критеріїв при зниженні ролі ідеологічних і етичних критеріїв; розквіт "інтелектуальної технології", тобто цільового використання науки для потреб практики; перетворення класової структури, висунення в ролі пануючого не класу власників, а класу висококваліфікованих фахівців (економісти, інженери, менеджери).

У чому відмінність дискурсів прогресу, кризи і травми у трансформації суспільства?

В класичній соціології XIX століття панує дискурс прогресу, домінує історикософічний оптимізм — уявлення про те, що світ йде до кращого.

  • • Мінливість визнається не просто нормальним станом, але бажаним, що призводить до постійного удосконалення суспільства. Новаторство, інновації, оригінальність представляють собою цінності, але вони носять досить абстрактний характер і не вважаються сутнісними причинами і чинниками змін. Проте, вже в XIX столітті вносяться перші поправки в таке ідилічне уявлення про прогресивний розвиток суспільства. Карл Маркс показує, що до підсумкового прогресу розвиток йде мінливими хвилями і проходить через стадії кризи і регресу. Суперечності, напруження, конфлікти, відчуження Маркс оцінює як свого роду "розплату" суспільства за прогресивний в цілому напрям змін. Інші автори визнаючи в цілому прогресивний характер сучасної формації, підкреслювали досить відчутні вияви сучасності в окремих сферах суспільного життя. Так, Фердінанд Тьонніс (1887) жа- лкує про втрату природних, об'єднуючих людей цілісних структур і спонтанних суспільних зв'язків; Еміль Дюркгейм (1897) виявляє нормативний хаос, занепад моральних стандартів, позначаючи ці феномени як аномію Макс Вебер (1922) застерігає від можливості переродження дуже раціоналізованих і інструменталізованих організацій в "залізну клітку" бюрократії.
  • • Всі соціальні об'єкти існують тільки завдяки індивідуальним і колективним діям, повторюваність яких і забезпечує тривалість життя соціальних об'єктів, що знаходяться в безперервному русі, зміні. Через це соціальні об'єкти представляють собою не статичні сутності, а процеси, а для адекватного опису будь-якого соціального об'єкта більше підходить дієслово "стає", ніж "існує". Як справедливо відзначає Петер Штомпка, соціологічна інтерпретація соціальних змін також міняється: ототожнення змін з соціальним прогресом з часом поступається місцем ідеї криз, при яких зміни виявляють свої негативні (частіше всього ненавмисні) наслідки в різних сферах суспільного життя.

В XX столітті з'являються нові мотиви — критика сучасності, спрямована на окремі сторони сучасного суспільного життя. Наприклад, в праці "Повстання мас" (1930) Ортега-і-Гассет називає революції "чумою XX століття", оскільки вони знищують еліту суспільства і дозволяють привести до влади нетворчі маси із стандартизованим мисленням, не здатні до інновацій. З'являються мотиви "самотності в натовпі" (Девід Рісман), екологічні і сировинні мотиви, мотиви війни і геноциду, індустріалізації, урбанізації, а також бездуховності сучасного буття.

В другій половині ХХ століття критика окремих сторін сучасності перероджується в тотальне не сприймання сучасного суспільного життя — з'являються катастрофічні картини майбутнього, теорія прогресу втрачає значення, а соціальні зміни сприймаються як постійна, непереборна "хронічна" криза — в результаті формується "дискурс кризи". В той же час з'являється третя ідея, згідно якої сама по собі мінливість може підривати нормальний хід суспільного життя, завдавати членам суспільства свого роду удару, викликати стрес і породжувати стан своєрідної "травми".

Більшість дослідників негативні наслідки змін ще не сприймають як результат змін самих по собі. Тому в світоглядному і методологічному плані є дуже важливими міркування П. Штомпки про те, що негативні наслідки можуть виникати з самого факту змін. Зустрічаються також зміни з амбівалентним балансом.

Бувають ситуації, коли прогресивні за своєю суттю зміни, мають позитивні результати, виявляють свою негативну сторону, що виникає саме внаслідок того, що вони є змінами, що вони порушують сталий стабільний порядок, переривають безперервність, порушують рівновагу, ставлять під сумнів або позбавляють значення колишні навички і звички (прикладами можуть служити переможна революція, очікувана зміна ладу або устрою, реформа самоврядування). Вперше таку парадоксальну можливість позначив Еміль Дюркгейм поняттям "аномія успіху".

Петер Штомпка, аналізуючи соціальні зміни в сучасному суспільстві, пропонує позначити новий напрям соціальної думки як дискурс травми, включаючи сюди нові критичні мотиви, які мають відношення до самої мінливості життя, агресивності змін, а також незадоволеність темпами та спрямованістю перетворень сучасної формації.

Дискурс травми являє собою третю точку зору після дискурсу прогресу і дискурсу кризи. Джерелом травми частіше за всього стають зміни, що мають наступні ознаки:

вони носять різкий, раптовий характер, відбуваються за дуже короткий час;

охоплюють одночасно різні області суспільного життя;

це глибокі, радикальні зміни, що зачіпають головні для даної групи цінності, правила, переконання;

це шокуючи, несподівані зміни (революції, перевороти).

Навіть якщо травматогенні зміни очікувані і в цілому прогресивні, вони все рівно несприятливо впливають на суспільство, вносять дезорганізацію, порушують рівновагу в суспільстві.

Найуразливішою сферою в цьому плані є культура як універсам цінностей, правил, зразків, символів, адже культура — це та область, де кодується ідентичність і безперервність розвитку суспільства. Зміни мають травматичні наслідки і на індивідуальному рівні, оскільки загрожують таким цінностям людини, як постійність, упевненість, безпека, можливість передбачати соціальні наслідки.

В XX столітті, яке невипадково називають "століттям перемін", через прискорення і глобалізацію зміни відбуваються швидше і охоплюють все більш широкий простір, тим самим збільшуючи свій травматогенний потенціал. Такий ефект мали негативні зміни: масові переміщення населення, хаотична урбанізація, ескалація воєн і геноциду, забруднення навколишнього середовища, тоталітаризм, зростання злочинності і таке інше.

Але травматичний ефект можуть надавати і позитивні зміни: розвиток телекомунікації, зростання добробуту і споживання, демократизація в політиці, лібералізація досягнень, інформаційна революція, тендерна рівність тощо. В цілому, як відзначає Петер Штомпка, можна вести мову про "травму, викликану сучасністю"; сильніше всього це виявилося в досвіді XX століття, і знайшло своє відображення в посиленні страхів, неспокою кінця XX століття.

Стресові і шокуючі зміни мають різну міру реальності. Деякі зміни виявлялися в об'єктивних подіях і призводили до дійсної зміни положення груп або суспільств, до зміни їхньої культурної ідентичності: в ситуації широкого розповсюдження культурних контактів, зіткнення і конфліктів різних культур (колоніалізм "вестернізація", культурний плюралізм і змішування культур);

спільноти піддавалися дії чужої культури в результаті міграцій, політичної еміграції;

зміни в політичній і економічній сфері вимагали пристосування до них культурних правил, укорінених в традиції (наприклад, зміни орієнтовані на ринкову систему і демократію, в Східній Європі після падіння комуністичних режимів).

Разом з реальними змінами цих трьох типів в XX столітті відбувалися також зміни сприйняття і інтерпретації подій, коли піддавалися ревізії певні традиції і оцінки, наново переписувалася історія, замість одних героїчних міфів формувалися інші, актуалізувалися ті етнічні і релігійні традиції, які не були затребувані колишніми поколіннями (наприклад, в пострадянських республіках, в Чечні, на Балканському півострові).

До травматичних результатів приводили і уявні, позбавлені реальності, віртуальні зміни, засновані на чутках, міфах, пересудах.

Петер Штомпка виділяє три рівні культурної травми: • В масштабі індивідуальної біографії людини в результаті травматогенних змін приходить в збудження і руйнується стабільний світ засвоєних навичок, звичаїв, значень. Таких ситуацій чимало: в професійній сфері (втрата роботи, вихід на пенсію, несподіване просування по службі); в сім'ї (шлюб, розлучення, смерть когось з близьких, народження дитини і таке інше); в соціальному житті (депортація, еміграція, суд і т.п.).

Проте, разом з прикладами раптових, несподіваних "шокуючих" змін, культурні травми можуть бути наслідком і постійних, тривалих, повільних змін, що нагромаджуються (алкоголізм, що заглиблюється, або наркоманія, невиліковна хвороба, розпад подружніх відносин і т.п.).

• Предметом дослідження соціології є колективні травми, що стосуються людських співтовариств. В мікро соціальному масштабі також можуть бути як несподівані, швидкі (наприклад, розпад футбольної команди, банкрутство фірми і т.п.), так і повільні травматогенні зміни, які нагромаджуються поступово (наприклад: деморалізація військового підрозділу, корупція в політичній партії, наростаючий в групі конфлікт і її розпад).

В цьому випадку дестабілізації або деструкції підлягають групові культури, системи норм, цінностей, переконань, які об'єднують колективи, аж до повної втрати групової ідентичності.

Травматичні зміни називаються історичними, коли травмі підлягають цілі співтовариства — цивілізації, регіони, етнічні, національні групи. Це можуть бути як раптові, непередбачені зміни (війни, революції, ломка суспільного устрою, масові міграції, економічні кризи і т.п.), так і тривалі, накопичувальні процеси, наприклад, забруднення навколишнього середовища, зростання смертності населення, все більша інтенсивність дорожнього руху, розповсюдження хвороб, пов'язаних з цивілізацією.

 
<<   ЗМІСТ   >>