Повна версія

Головна arrow Соціологія arrow Соціологія: 100 питань 100 відповідей

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

В чому сутність еволюціоністських теорій розвитку суспільства?

Еволюціоністська теорія виходить з того, що суспільство розвивається по висхідній лінії від нижчих форм до вищих. Цей рух є постійний і незворотний. Представники класичного еволюціонізму (Ч. Дарвін, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм та інші) стверджували, що всі суспільства, всі культури проходять шлях від менш розвиненого стану до більш розвиненого за єдиним наперед встановленим зразком.

Теорії класичного еволюціонізму неодноразово піддавалися обґрунтованій критиці. При цьому в якості аргументів виділялися наступні доводи:

багато історичних подій мають обмежений і випадковий характер;

зростання різноманіття людських популяцій (племен, культур, цивілізацій) не дає підстав говорити про єдиний еволюційний процес;

наростаюча конфліктогенність соціальних систем не відповідає еволюційним поглядам на зміни;

випадки відступів, провалів і загибелі держав, етносів, цивілізацій, що мають місце в історії людства, не дають підстав говорити про єдиний цивілізаційний сценарій;

еволюціоністський постулат про неминучу послідовність розвитку ставиться під сумнів тим історичним фактом, що одні стадії можуть бути пропущені, а проходження інших може виявитися прискореним, (наприклад, більшість європейських країн в ході свого розвитку минули стадію рабства);

не можна ототожнювати еволюцію з прогресом, адже суспільства в ході соціальних змін можуть деградувати, опинитися в кризовому стані, як наприклад, країни на пострадянському просторі в результаті ліберальних реформ, що почалися на початку 90-х років XX ст., за основними показниками (соціально-економічними, технологічними, морально-етичними і іншими) виявилися відкинутими в розвитку на багато десятиріч назад;

класичний еволюціонізм по суті виключає людський чинник в соціальних змінах, вселяючи людям спільну думку про неминучість висхідного розвитку.

В 50-е роки XX століття Г. і Ж. Ленські, Л. Уайт, Дж. Стюарт, М. Салінс, Е. Сервис, Т. Парсонс та інші дослідники запропонували свої теоретичні підходи до еволюційних змін:

на відміну від тверджень класичного еволюціонізму про те, що всі суспільства проходять один і той же шлях розвитку від нижчих форм до вищих, представники неоеволюціонізму вважають, що кожна культура, кожне суспільство разом із загальними тенденціями, мають свою логіку еволюційного розвитку;

основна увага зосереджується не на послідовності необхідних стадій, а на причинному механізмі змін;

при аналізі змін неоеволюціоністи прагнуть уникати оцінок і аналогій з прогресом;

основні погляди формуються у вигляді гіпотез і пропозицій, а не у вигляді тверджень;

еволюційні процеси протікають не рівномірно по висхідній лінії, а стрибкоподібно;

еволюційні зміни носять багатолінійний характер історичного процесу. На кожному новому щаблі суспільного розвитку провідною може стати одна з ліній, що відігравала другорядну роль на попередній стадії.

Який характер приписують діям і подіям автори циклічних теорій?

Якщо описані раніше концепції ґрунтувалися на визнанні спрямованого і прогресивного ходу історії, то абсолютно інший характер приписують діям і подіям циклічні теорії. В них ідея спрямованості процесу втрачає значення, оскільки сучасність являє собою лише один з перехідних етапів процесу. Жодна історична подія не є абсолютно унікальною, хід дій і подій через певні проміжки часу з необхідністю повертається до свого колишнього стану.

Інтерпретація історії як теорії циклів існувала з давніх - давен, але в XIX столітті знайшла своє систематичне викладення в декількох історіософських концепціях. Теорія життєвих циклів цивілізацій знайшла розвиток в працях англійського історика Арнольда Тойнбі, який вважав, що всесвітня історія представляє собою виникнення, розвиток і занепад відносно замкнених дискретних (перервних) цивілізацій. Цивілізації виникають і розвиваються як відповідь на виклик навколишнього природного і соціального середовища (несприятливі природні умови, напад іноземців, гоніння попередніх цивілізацій). Історія представляє собою ніби чередуваня відповідей на виклики і наступних викликів часу. На думку Тойнбі, основна роль у пошуках відповідей на виклики, що постійно виникають, належить творчій меншості суспільства. Коли творчий потенціал у меншості вичерпується і суспільство не може адекватно відповісти на черговий виклик, цивілізація починає розвалюватися, занепадати.

В праці "Росія і Європа" Микола Данілевський стверджував, що предметом розвитку виступають "цивілізації" — відносно ізольовані культурно-історичні величини, які змінюються в своєму ритмі. Такі цілісні утворення, що різняться одна від одної за своїм "характером", він називав як наступні цивілізації: єгипетська, китайська, вавілонська, індійська, персидська, староєврейська, грецька, римська, германо-романська, слов'янська.

Він підкреслював, що слов'янська цивілізація гармонійно включає чотири властивих попереднім цивілізаціям стилі:

релігійну основу, типову для староєврейської цивілізації;

художню основу грецької цивілізації;

римське мистецтво управління і права;

політичний і військовий досвід германо-романської цивілізації.

Кожна з цивілізацій з необхідністю проходить життєвий цикл, що складається з наступних етапів:

формування цивілізації з роз'єднаних, розсіяних елементів культури;

знаходження даною цивілізацією своєї культурної і політичної форми;

розквіт цивілізації, повна реалізація всіх прихованих в ній творчих можливостей;

вичерпування творчих можливостей, стагнація, апатія;

розпад, занепад, загибель цивілізації.

Через нерівномірність цивілізаційних циклів між ними виявляються диспропорції розвитку: одночасно співіснують цивілізації, що знаходяться в різних фазах циклу.

В праці "Занепад Європи" Освальд Шпенглер стверджував, що історія не має ніяких універсальних законів, кожній культурній одиниці притаманні власні закономірності. Кожна культура являє собою ізольовану монаду із своєю "душею", взаємо обмін цінностями між якими украй скрутний. Якщо наприклад, для "апполонічного типу душі" античності характерний культ божества, апофеоз розумного досвіду, фізична краса людського тіла, то типовий для західної культури "фаустовский тип душі" — це культ сили, апофеоз активності, воля, оволодіння світом.

На думку Шпенглера, кожна культурна одиниця проходить шлях від "культури (зростання і розквіт) до "цивілізації" (занепад і розкладання).

На стадії "культури" інтелектуальні еліти створюють духовні цінності, відповідно до яких організуються політичні і економічні відносини.

На стадії "цивілізації" політична еліта панує над інтелектуальною, справжні цінності підміняються порожніми гаслами, цінності особистісної значущості витісняються інструментальни- ми, формальними, а духовні ідеали — споживацьким гедонізмом. Людина з цілісної багатовимірної особистості, якій притаманна власна ідентичність, стає просто функцією або роллю в розподілі праці. Саме такими ознаками, на думку Шпенглера, характеризується сучасна йому цивілізація Заходу, що знаходиться в стані занепаду. Такі песимістичні оцінки стану західного світу на початку XX століття обумовили таку назву концепції Шпенглера, як історичний катастрофізм.

Вільфредо Парето в своїй книзі "Трактат з загальної соціології" показав, що соціальна система являє собою процес переходу від рівноваги (aquilibrium) через дестабілізацію до порушення рівноваги (disequilibrium), а потім до нового стану рівноваги (новий aquilibrium).

Стан системи залежить від того, які фундаментальні схильності, мотивації, резідуї панують в правлячих елітах. Резідуї бувають двох типів:

"лис" — переважання хитрості, схильність до інновацій, заповзятливість, експансивність, готовність до ризику, активність дій, опортунізм;

"лев" — переважання сили, традиціоналізм, прихильність принципам, консерватизм, обережність, культ стабільності та міцності.

Представляючи історичні зміни як циркуляцію еліт, Парето виділяв наступні цикли:

спочатку правлять "леви", і їхня влада спирається на силу, захоплення, війни;

в мирних умовах необхідними виявляються навички іншого характеру: уміння маніпулювати, організовувати, інтригувати, управляти; відповідно до цього в правлячу еліту неминуче протискаються "лиси"; з часом вони витісняють "левів" з їхніх позицій або досягають цього шляхом революційного перевороту; проте, вони не можуть впоратися з ситуаціями, в яких ви- никають загрози і конфлікти, і відповідно до цього процес проникнення нових представників в еліти починає розвиватися в протилежному напрямку.

Інший важливий цикл — промислово-економічний, учасниками якого є рант є і спекулянти:

  • а) спочатку панують ті, хто налаштований на бережливість, забезпечений прибуток і власність, невеликий ризик — (рант є);
  • б) стагнація, що неминуче витікає з їхнього правління, породжує прагнення до змін, до прискорення розвитку, що відкриває можливості дій для спекулянтів;
  • в) проникаючи в еліти, вони виявляються здатними перехитрити рант є і витіснити останніх з тих позицій, які ті займали;
  • г) або, використовуючи незадоволеність мас і маніпулюючи ними, зробити революційний переворот, який призведе до того, що саме вони посядуть місце в еліті;
  • д) проте, прагнення до стабільності, до передбачення майбутнього, страх перед настанням хаосу знов відновлює значення рант є, і цикл повторюється.

В своїй фундаментальній чотиритомній праці "Соціальна і культурна динаміка" Пітірим Сорокін сформулював найцікавішу теорію циклічності: світ складається з цілісних "соціокультурних систем", внутрішня єдність яких забезпечується подвійним чином:

те, що відноситься до суспільства (соціальна частина системи) — причинно-функціональною інтеграцією (за допомогою взаємодій, соціальних відносин, розподілу праці тощо); те, що відноситься до сфери культури, — логічною інтеграцією, за допомогою значень (через аналогії, виключення, спільність стилю і таке інше).

Головна складова будь-якої соціокультурної системи — "культурний менталітет". Саме він як спосіб світобачення нав'язує ієрархію цінностей, визначає критерії істини.

Сорокін виділяє два протилежні типи культурного менталітету.

• Умоглядний менталітет (ідейний. ідеократичний): світ вічний, має духовну сутність, що є недоступною для чуттєвого пізнання; найважливішими є духовні потреби, а фізичні імпульси можуть бути пригнічені або обмежені; прогрес, самовдосконалення полягають в умінні оволодіти інстинктами і потягами; цінності мають вічний, незмінний і самодостатній характер; істину можна осягнути тільки через містичне переживання, інтуїцію, віру, прозріння; мистецтво повинне відображати релігійні явища, служити спогляданню; гроші і власність є тільки засобом досягнення вищих цілей.

Чуттєва культура: світ матеріальний і доступний пізнанню його людським розумом; найважливішими є фізичні потреби, і треба прагнути їхнього максимального, гедоністичного задоволення; прогрес полягає в опануванні оточенням, в владі над природою і іншими людьми; цінності мають мінливий і відносний характер, вони інструментально підкорені пошукам задоволення і щастя; істина досягається в експериментах, спостереженнях, на логічних основах; мистецтво повинно надавати чуттєву насолоду і служити засобом розваги; багатство (і здатність розбагатіти) є чеснотою і мірою цінності людини.

Між умоглядним менталітетом і чуттєвою культурою в якості перехідного виділяється ще середній тип культурного менталітету — ідеалістичний. Історія людства представляється як цикл змін культурного менталітету: від умоглядного через ідеалістичний до чуттєвого і зворотно від чуттєвого через ідеалістичний до умоглядного (ідеократичного). Наприклад, в європейському циклі епоха VIII—VI ст. до н. е. — це епоха умоглядного менталітету. Греція V ст. до н. е. — це перехідний період, період панування ідеалістичного менталітету. Стародавній Рим — від IV ст. до н. е. до IV ст. н. е. — це чуттєва епоха; потім до VI ст. триває ідеалістичний, перехідний період, а від VI до XII ст. знов панує ідеократичний, умоглядний менталітет. Кінець Середньовіччя (XII—XIV вв.) — це перехідний період ідеалістичного менталітету, а від раннього Відродження XIV ст. до наших днів триває чергова епоха чуттєвості, яка на наших очах перетворюється на ідеалістичну епоху, щоб в майбутньому знов вступити в ідеократичну фазу. Сорокін вітає цю фазу з великим ентузіазмом, виступає як критик і супротивник технічної, чуттєвої цивілізації, масової культури, урбанізації та всіх інших виявів украй розбещеної сучасності.

Пітірим Сорокін визначає хід історії як хвилі культурних змін, цикл приливів і відливів, що є протилежними типами культурного менталітету. Причому характер змін визначається внутрішніми можливостями розвитку кожної соціокультурної системи. Існує така межа можливостей культури, за якою даний культурний менталітет виявляється вичерпаним, піддається експансії, виявляється вже нездібним до подальшого розвитку. Тоді з'являється перехідний, синкретичний менталітет, що містить елементи старого і нового менталітету. Потім він повинен поступитися місцем новому менталітету, що набирає силу, стає пануючим, який до певного часу буде відрізнятися експансивністю, творчим потенціалом, привабливістю для членів суспільства.

 
<<   ЗМІСТ   >>