Повна версія

Головна arrow Інвестування arrow Інвестування

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Інвестиційна діяльність банків

Активним учасником інвестиційної діяльності серед фінансових посередників є банки, які значно розширюють свою діяльність через запровадження операцій інвестиційного характеру, зокрема, виконують функції депозитаріїв та незалежних реєстраторів цінних паперів акціонерних товариств; інвестиційного кредитування; проектного фінансування; довірчих операцій; обслуговування іноземної інвестиційної діяльності.

Банки є професійними учасниками ринку цінних паперів. Разом 3 тим вони одночасно виступають і інвесторами, і посередниками на ринку цінних паперів, а також емітентами цінних паперів, так як у більшості випадків банки є акціонерними товариствами.

Головні напрями участі банків в інвестиційному процесі передбачають:

  • 1) проведення операцій, пов'язаних із вкладенням у державні цінні папери;
  • 2) здійснення інвестицій за рахунок власних коштів;
  • 3) участь в інвестиціях у складі промислово-фінансових груп;
  • 4) трастове управління інвестиційними ресурсами;
  • 5) залучення іноземних інвестиційних ресурсів.

Інвестиційна діяльність банку відноситься до активних операцій, а інвестиції – до активів банку.

Інвестиційна діяльність банків має за мету:

  • 1) збереженість капіталу банку;
  • 2) приріст дохідності банку;
  • 3) забезпечення ліквідності балансу банку;
  • 4) підтримку вторинних резервів банку.

Інвестиційна діяльність банків тісно пов'язана з банківськими кредитними операціями. Водночас вона має свої відмінності:

  • 1) інвестиції носять знеособлений характер, а кредитні угоди укладаються з конкретними юридичними чи фізичними особами;
  • 2) у процесі інвестування в цінні папери комерційні банки виступають кредиторами і є ініціаторами таких заходів, а при кредитуванні вони виступають також кредиторами, але ініціатором угод виступає позичальник;
  • 3) позика видається переважно на короткий строк і на основі принципів повернення і забезпеченості, а інвестиції в цінні папери здійснюються без дотримашія таких принципів.

Цінні папери можуть використовуватися банками як застава для одержання кредиту на міжбанківському ринку, для рефінансування через НБУ.

Банки беруть активну участь у формуванні інфраструктури ринку цінних паперів. Вони можуть виконувати депозитарні функції, займатися клірингово- розрахунковою діяльністю, вести реєстр власників цінних паперів (реєстраторська діяльність).

Окремі види діяльності банків на ринку цінних паперів підпадають під визначення професійної діяльності, зокрема, це діяльність з випуску та обігу цінних паперів, депозитарна, розрахунково-клірингова, реєстраторська тощо.

Для здійснення професійної діяльності банки повинні одержати дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

І. Емісійні операції банків на ринку цінних паперів можна систематизувати залежно від виду цінних паперів, що випускають в обіг, а саме:

  • – операції з випуску дольових цінних паперів (акцій);
  • – операції з випуску боргових зобов'язань (облігацій, депозитних сертифікатів, векселів, комерційних цінних паперів);
  • – операції з випуску похідних цінних паперів.

ІІ. Крім операцій з цінними паперами як інвестиційних операцій, банк здійснює прямі банківські інвестиції, які можна класифікувати так:

  • – інвестиції у власну діяльність. Це, насамперед, інвестиції у власні основні засоби та інші вкладення, які збільшують вартість власних активів банку.
  • – інвестиції в інші види діяльності. Ці інвестиції здійснюються:
    • а) за рахунок коштів банку. Вони спрямовуються на створення підприємств чи участь у їхній діяльності (окрім купівлі акцій), які, передусім, є елементами інфраструктури банківської діяльності;
    • б) за рахунок кредитних ресурсів. Кредитування клієнтів банків на інвестиційні потреби здійснюється як за рахунок кредитних ресурсів, залучених власними силами банку, так і за рахунок обслуговування цільових кредитних ресурсів на інвестиційні цілі зовнішнього походження.

Згідно з Законом України "Про банки і банківську діяльність", банки мають право здійснювати прямі інвестиції без письмового дозволу Національного банку України у разі, якщо:

  • – інвестиція в будь-яку юридичну особу становить не більше 5 % регулятивного капіталу;
  • • юридична особа, в яку здійснюється інвестиція, веде виключну діяльність з надання фінансових послуг;
  • – регулятивний капітал банку повністю відповідає вимогам для інвестицій, встановлених нормативно-правовими актами Національного банку України [3].

Банку забороняється інвестувати кошти в підприємство, установу, статутом яких передбачена повна відповідальність його власників.

Пряма чи опосередкована участь банку в капіталі будь-якого підприємства, установи не повинна перевищувати 15 % капіталу банку.

Сукупні інвестиції банку не повинні перевищувати 60 % розміру капіталу банку.

Отже, банки можуть брати участь в інвестуванні таким чином:

  • 1) обслуговувати рух коштів, що належать інвесторам-клієнтам і призначені для інвестування;
  • 2) мобілізувати накопичення для заощаджень і спрямовувати їх на інвестування через ринок цінних паперів;
  • 3) вкладати в інвестиційні проекти власні та залучені ресурси.

Однак у сучасних умовах в Україні банки в основному обмежуються переважно першим видом діяльності, оскільки залучення коштів, що інвестуються, незначні. Це пов'язане з низкою об'єктивних чинників:

  • – рівень ціни кредиту перевищує його фінансову віддачу;
  • – загальний обсяг інвестицій, спрямованих в економіку, значно менший, ніж попит на них;
  • – нестача власного капіталу та брак достатніх резервів під кредитні ризики. У зв'язку з цим проблема концентрації банківського капіталу є надзвичайно актуальною;
  • – обмеження фінансових можливостей банків вимогами Національного банку України щодо обов'язкового резервування.

Збільшити інвестиційний потенціал комерційні банки мають можливість за рахунок заощаджень населення.

Якісним моментом можна вважати появу у вітчизняній практиці спеціалізованих інвестиційних банків. В узагальненому вигляді інвестиційні банки є фінансовими інститутами, що спеціалізуються на операціях з цінними паперами, реалізації інвестиційних проектів, довгостроковому кредитуванні клієнтів та акумулюють, як основні, такі функції:

  • 1. Участь у фінансових програмах емітентів, формування інвестиційних портфелів.
  • 2. Андерайтинг, тобто купівля на первинному ринку цінних паперів з подальшим їх перепродажем інвесторам; укладання договору про гарантування повного або часткового продажу цінних паперів емітента інвесторам, про повний чи частковий їх викуп за фіксованою ціною з подальшим перепродажем або про накладання на покупця обов'язку робити все можливе, щоб продати якомога більше цінних паперів, не беручи зобов'язання придбати будь-які цінні папери, що не були продані (ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" [3].
  • 3. Продаж-купівля цінних паперів на вторинному ринку, портфельне управління фінансовими активами. Крім купівлі-продажу цінних паперів, від імені клієнтів інвестиційні банки також ведуть операції і здійснюють інвестування від власного імені.
  • 4. Інвестиційне проектування, моніторинг реалізації планів розвитку.
  • 5. Довгострокове кредитування під заставу цінних паперів.

Інвестиційний банк не має права залучати кошти фізичних осіб – населення і розпоряджатися ними.

Інвестиційний портфель банку – це сукупність здійснених банком інвестицій з метою одержання прибутку та диверсифікації ризиків.

Залежно від поведінки інвесторів інвестиційний портфель може бути таких типів:

  • агресивний (ризиковий) – націлений переважно на отримання доходу від приросту курсової вартості цінних паперів (в основному, акцій), які входять до портфеля цінних паперів. Власник такого портфеля схильний до високого ступеня ризику. Такий інвестор прагне якнайбільшої дохідності і вкладає капітал у ризикові папери;
  • поміркований (ринковий) – дохід буде складатися за рахунок приросту курсової вартості, процентів за дохідними державними цінними облігаціями, а також із дивідендних виплат. Інвестори з поміркованою стратегією як основний пріоритет вибирають величину доходу, не обмежуючись жорсткими рамками періоду інвестування;
  • консервативний портфель формується з державних облігацій. Інвестор схильний до меншого ступеня ризику. Інвестор, який дотримується консервативної стратегії управління портфелем, зацікавлений в отриманні стабільного доходу протягом тривалого періоду часу. Тому для нього кращим є безперервний потік платежів у вигляді процентних виплат на цінні папери. Його задовольняє менша дохідність, яка компенсується високою надійністю одержання доходів.

Інвестиційний портфель банку – це набір цінних паперів, які придбані для отримання доходів і забезпечення ліквідності. Управління портфелем полягає у підтримці рівноваги між ліквідністю і прибутковістю.

У концепції формування інвестиційного портфеля банку знаходять відображення такі основні моменти:

  • 1. Визначення основної мети інвестиційної політики, необхідності та доцільності портфельних інвестицій.
  • 2. Визначення строків придбання і зберігання цінних паперів у портфелі. На цьому етапі інвестор визначає свій інвестиційний горизонт, тобто проміжок часу, на який розповсюджується його стратегія і щодо якого оцінюються результати інвестиційного процесу.
  • 3. Визначення видів цінних паперів, із яких планується сформувати портфель та критерії як відбір фінансових інструментів. На цьому етапі інвестор аналізує інформацію на фондовому ринку, оцінює економічну кон'юнктуру та прогнози на майбутнє. Цей етап можна назвати інвестиційним аналізом, бо його мета – у попередньому відборі інвестиційних активів, які інвестор вважає доцільними.
  • 4. Визначення структури інвестиційного портфеля і Його складових частин. Тут визначаються інвестиційні ліміти, які використовуються для ефективних інвестицій у сегменти фінансового ринку.
  • 5. Визначення класифікації і принципів створення інвестиційного портфеля (агресивний, поміркований, консервативний). Тут описано співвідношення дивідендної і курсової дохідності цінних паперів, які формують портфель.
  • 6. Диверсифікація складових частин портфеля. Визначення принципів диверсифікації і кількісних характеристик.
  • 7. Формування механізмів страхування від ризику. Особливості роботи з похідними цінними паперами.
  • 8. Схеми управління інвестиційним портфелем.
  • 9. Оцінка дохідності, ризику та ліквідності інвестиційного портфеля, який проектується.
  • 10. Податкове планування, оптимізація оподаткування операцій з цінними паперами та доходів від інвестиційної діяльності.
  • 11. Юридичні питання.
  • 12. Кінцева оптимізація структури інвестиційного портфеля за встановленими критеріями дохідності, ризику та ліквідності.

При розробці своєї інвестиційної стратегії банк може дотримуватися відповідної класифікації і формувати інвестиційні портфелі.

Тип портфеля – це його інвестиційна характеристика, яка базується на співвідношенні доходу та ризику (рис. 2.3).

Портфель зростання – зорієнтований на цінні папери та інші інвестиційні об'єкти, ринкова вартість яких швидко зростає. Метою портфеля такого типу є зростання капіталу не за рахунок отримання дивідендів і процентів, а за рахунок зростання курсової вартості. По-іншому такий портфель називають курсовим.

Різновиди типів інвестиційних портфелів

Рис. 2.3. Різновиди типів інвестиційних портфелів

Залежно від співвідношення очікуваного зростання капіталу та ризику можна виділити види портфелів зростання: агресивного, консервативного та середнього.

Портфелі агресивного зростання орієнтуються на максимальний приріст капіталу. Цей портфель складається з акцій молодих швидкозростаючих компаній. Він пов'язаний із великим ризиком, але при сприятливому розвитку підприємств-емітентів може принести високий дохід.

Портфель консервативного зростання містить акції великих, добре відомих і стабільних компаній, які характеризуються хоча й невисокими, але стійкими темпами зростання курсової вартості.

Портфель середнього зростання має одночасно Інвестиційні властивості агресивного й консервативного портфелів. До цього типу портфеля включаються, поряд із надійними цінними паперами, придбаними на тривалий період, ризиковані фондові інструменти, склад яких періодично оновлюється. При цьому забезпечується середній приріст капіталу та поміркований рівень ризику вкладів. Надійність забезпечується цінними паперами консервативного зростання, а дохідність – цінними паперами агресивного зростання.

Мета портфеля доходу – отримання високих поточних доходів за рахунок дивідендів і процентів.

Змішаний портфель (збалансований портфель з урахуванням зростання і доходу інвестованого капіталу) формується, щоб уникнути можливих втрат на фондовому ринку як від падіння курсової вартості, так і від низьких процентних виплат. Портфель частково складається з об'єктів фондових цінностей зі швидкозростаючою курсовою вартістю, частково – з високодохідних цінних паперів.

У спеціалізованому портфелі папери або інші об'єкти інвестицій об'єднані не за загальним цільовим критерієм, а за більш частковими критеріями (за ризиком, цінним папером, галузевою або регіональною належністю тощо).

Наприклад, можуть бути такі варіанти формування спеціалізованого портфеля;

  • – портфель корпоративних акцій;
  • – портфель облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП);
  • – портфель короткострокових цінних паперів;
  • – регіональний або галузевий портфель (формується з цінних паперів однієї або декількох пов'язаних між собою галузей, або із паперів емітентів, які знаходяться в одному регіоні).

Портфель ризикованого капіталу складається переважно із цінних паперів і паїв молодих компаній "агресивного" типу, що вибрали стратегію швидкого розширення, або інших ризикованих об'єктів з незрозумілою ринковою часткою й оцінкою. За суттю, це спекулятивний портфель, мета якого – отримати дуже високі доходи за рахунок купівлі активів, коли вони сильно недооцінені.

Основними чинниками, які впливають на масштаби інвестиційної діяльності банку та вибір інвестиційної політики, с:

  • – етапи життєвого циклу банку (початок створення, швидке та стійке зростання, стабілізація, сповільнене зростання і поступове припинення діяльності);
  • – загальний тип поведінки та політика банку на ринку (консервативний, поміркований або агресивний), види і масштабність цілей, які ставить перед собою банк, а також стратегія його розвитку;
  • – розміри банку та мережі його відділень (міжрегіональна або регіональна мережа);
  • – готовність банку йти на значні витрати, які не принесуть прибутку в найближчому майбутньому (інвестиційні операції вимагають дорогого ресурсного та інформаційного забезпечення).

При розробці інвестиційної політики банку необхідно враховувати низку обмежень щодо;

  • 1) складу пасивів банку, а саме: якщо значну частку в зобов'язаннях становлять кошти на поточних рахунках організацій і на вкладах на вимогу, це не дозволяє банку використовувати короткострокові ресурси для ефективних інвестицій;
  • 2) здійснення інвестиційних операцій за умовами володіння банком значними надлишками ліквідності, що пов'язано Із самою природою інвестицій (трансформація короткострокових залучених ресурсів у більш довгострокові вкладення), а також з великим ризиком і часто неліквідністю самих інвестицій;
  • 3) регулюючої діяльності НБУ, спрямованої на обмеження ризику і встановлення пріоритетних об'єктів інвестицій (створення резервів під знецінення пінних паперів);
  • 4) впливу на масштаби інвестиційної діяльності організаційної структури банку. Очевидно, що інвестиційний банк активніший на фондовому ринку, ніж універсальний.

При формуванні інвестиційного портфеля інвестор повинен чітко сформувати свою стратегію управління і визначити майбутній тип портфеля.

Основною метою інвестиційної діяльності банку є забезпечення збереження коштів, дохідності та ліквідності. Водночас, більш високий дохід досягається за рахунок зниження ліквідності та пов'язаний, як правило, з вищим рівнем ризику, тому інвестиції повинні бути диверсифіковані. Відповідно до цього інвестиційна політика банку має передбачати визначення:

  • а) пріоритетних напрямів інвестування з урахуванням очікуваних доходів і ризику й на цій основі відбір відповідних інвестиційних проектів;
  • б) загального обсягу довгострокових інвестицій щодо всіх активів банку;
  • в) граничної величини кредиту або іншого виду інвестицій на одного позичальника;
  • г) механізму реалізації (здійснення) інвестицій, у тому числі можливостей об'єднання коштів і системи участі у фінансово-промислових групах;
  • г) способів контролю за реалізацією інвестицій і санкцій до них.

Для реалізації ефективної інвестиційної політики необхідна розробка механізму управління інвестиціями в умовах високої інфляції, несприятливого інвестиційного режиму і недостатньо розвиненого фінансового ривку.

Методологія управління інвестиційною діяльністю банку включає низку етапів і процедур.

По-перше, розробку правил прийняття рішень за інвестиційними проектами, які захищають від елементів випадковості та суб'єктивізму.

По-друге, визначення чинників, які дозволяють обрати об'єкт фінансування. До таких чинників потрібно віднести:

  • – пріоритети політики реалізації структурної перебудови економіки регіону;
  • – концентрацію коштів на обмеженому колі об'єктів;
  • – можливість використання пільгової політики оподаткування;
  • – порівняно швидкі строки окупності вкладів;
  • – наявність виробничої бази та інфраструктури для реалізації інвестиційних проектів.

По-третс, обов'язкову економічну експертизу проектів із дотриманням вимог міжнародних стандартів. Нині існує розвинений методичний апарат (методика оцінки інвестиційних проектів ЮНІДО, методика Всесвітнього банку тощо), який підкріплений, як правило, програмними продуктами. На вітчизняному ринку за останні роки з'явилося багато комп'ютерних програм оцінки інвестиційних проектів, адаптованих до українських умов.

По-четверте, участь банків у статутному капіталі позичальника часткою, яка дає право на входження у Раду директорів.

По-п'яте, визначення періоду кредитування, при цьому строк погашення і сплата процентів за кредит повинні пов'язуватись із ходом реалізації інвестиційних проектів, реалізацією продукції та інфляційними процесами.

 
<<   ЗМІСТ   >>