Повна версія

Головна arrow БЖД arrow Безпека в галузі та надзвичайних ситуаціях

  • Увеличить шрифт
  • Уменьшить шрифт


<<   ЗМІСТ   >>

Міжнародне й вітчизняне законодавство в галузі техногенної безпеки

Техногенна безпека – це бажаний, ідеалізований стан життєвого і виробничого середовища людини, при якому елементи цього середовища убезпечені від надмірних і неконтрольованих потоків речовини, енергії, інформації, генерованих елементами техносфери, або діями людини з послідуючим каскадним розвитком надзвичайних ситуацій техногенного характеру.

Першим результатом спільної діяльності європейських країн зі створення законодавства в галузі техногенної безпеки була розроблена у 1982 році Директива Європейського Співтовариства 82/501/ЕЕС "Про запобігання великим промисловим аваріям", широко відома як Директива Севезо І.

Директива Севезо І протягом тривалого часу була базовим міжнародним документом, який визначав політику європейських держав щодо забезпечення безпечної діяльності в промисловості. Імплементація цієї Директиви стала першим етапом гармонізації національних законодавств країн- членів Європейського Співтовариства у сфері техногенної безпеки.

Для запобігання техногенним аваріям на потенційно небезпечних об'єктах (ПНО) в країнах ЄЄ почали створювати Системи Управління Безпекою (СУБ). Нині у країнах СС практичну діяльність зу провадження СУБ на ПНО здійснює фахово підготовлений менеджер з безпеки. Він є найбільш компетентною особою, яка досконало знає стан безпеки на підприємстві, результати поточного контрою показників безпеки обладнання, результати аудиту та інспекційного контролю, величин техногенних ризиків і може організувати роботу по їх зменшенню.

Враховуючи досвід застосування Директиви Севезо І, Міжнародне бюро праці 1991 року затвердило Кодекс практичних правил щодо запобігання великим промисловим аваріям.

У 1993 році Міжнародна організація праці ухвалила Конвенцію про запобігання великим промисловим аваріям.

Протягом наступних 15 років сфера застосування Директиви Севезо І була поширена на всі європейські підприємства – об'єкти підвищеної небезпеки, де є потенційна загроза виникнення серйозних техногенних аварій.

Аналіз застосування Директиви Севезо І показав, що серед причин виникнення великих промислових аварій в Європі чільне місце (понад 85%) посідають недоліки організації і функціонування систем управляння безпекою (СУБ).

Висунення нових вимог щодо захисту населення і навколишнього природного середовища мало наслідком появу Директиви Ради СС 96/82/ЕС від 9 грудня 1996 р. "Про запобігання великим аваріям на об'єктах, де використовуються небезпечні речовини", широко відомої як Директива Севезо II.

У Директиві Севезо II введено поняття "ризик", яким означена ймовірність виникнення негативної події (аварії) за певних умов протягом певного часу. За величиною ризику всі небезпечні підприємства поділяються на об'єкти "нижнього класу" (lower tier establishments) і об'єкти "верхнього класу" (upper tier establishments), розуміючи, що на останніх знаходяться більші обсяги небезпечних речовин.

У Директиві Севезо II також введено поняття "оператора" як фізичної чи юридичної особи, яка експлуатує або утримує підприємство чи промисловий об'єкт і має право приймати важливі економічні рішення, що стосуються експлуатації цього об'єкту. Директива визначає оператора як центральну особу, відповідальну за стан техногенної безпеки на об'єкті.

Загалом положення Директиви Севезо II окреслюють ту законодавчу модель і ту методологічну основу, котрі створюють для країн-членів ЄС фундамент їх національних нормативно-правових баз з техногенної безпеки.

NON MULTA, SED MULTUM

Певним недоліком Директиви Севезо II е те, що сфера її діяльності стосується виключно забезпечення безпеки на тих підприємствах, де є в наявності небезпечні речовини. Як потенційно небезпечні об'єкти тут визначаються "об'єкти, на яких можуть використовуватися або виготовляються, переробляються, зберігаються чи транспортуються небезпечні речовини, біологічні препарати...". Наслідуючи цю Директиву, Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" також визначає об'єкт підвищеної небезпеки і потенційно небезпечний об'єкт за критерієм наявності на них небезпечних речовин. Слід однак зазначити, що на відміну від Директиви Севезо II український законодавець до ОПН відносить також "...інші об'єкти, які відповідно до закону є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру". Проте ідентифікувати такі об'єкти Закон знову ж таки пропонує "...відповідно до кількості порогової маси небезпечних речовин".

Разом із тим у законодавстві деяких країн (Росія, Казах- ! стан) до небезпечних виробничих об'єктів відносяться не лише ті, на яких виробляються, використовуються, зберігаються, перевозяться або знищуються хімічні речовини, але й ті, де можуть проявляти себе інші, не "хімічні" техногенні небезпеки. До таких об'єктів, зокрема, відносяться:

  • • об'єкти, на яких використовується обладнання, що працює під тиском понад 0,07 МПа або при температурі нагріву води понад 115 °С;
  • • об'єкти, на яких використовуються стаціонарно встановлені вантажопідйомні механізми, ескалатори, канатні дороги, фунікулери;
  • • об'єкти, на яких отримують розплави чорних, кольорових та інших металів і сплави на їх основі;
  • • об'єкти, на яких виконуються гірські геологорозвідувальні і вибухові роботи, бурові роботи з видобування нафти і газу, роботи з видобування і збагачення корисних копалин, роботи у підземних умовах, на шельфах морів і внутрішніх водойм;
  • • об'єкти, на яких використовуються небезпечні електроустановки всіх типів;
  • • об'єкти, на яких утворюються відходи, що містять речовини, небезпечні для здоров'я населення і навколишнього середовища.

В Україні 2001 року прийнято Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки", який за своїм змістом є українською копією Директиви Севезо II.

Сам факт залучення в юридичну термінологію українського законодавства поняття "безпека" свідчить про поступову переорієнтацію правової доктрини від покарання за злочин до його попередження, від визначення ступеня провини у випадку настання техногенної аварії до системного здійснення превентивних заходів заради стабільного розвитку суспільства.

Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов'язані з об'єктами підвищеної небезпеки (ОПН), і спрямований на захист життя і здоров'я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах шляхом запобігання їх виникненню, обмеження розвитку і ліквідації наслідків.

Порядок ідентифікації ОПН, форма та зміст оповіщення про її результати визначені постановою Кабінета Міністрів України № 956 від 11.07.2002 р. "Про ідентифікацію та декларування об'єктів підвищеної небезпеки". На основі ідентифікаційних даних Кабінет Міністрів України затверджує класифікацію об'єктів підвищеної небезпеки і порядок їх обліку.

Суб'єкт господарської діяльності готує і подає до місцевих органів виконавчої влади декларацію безпеки об'єкта підвищеної небезпеки. Порядок розроблення декларації безпеки, її зміст, методика визначення ризиків та їх прийнятні рівні встановлені відповідними документами Кабінету Міністрів України.

Суб'єкт господарської діяльності зобов'язаний:

  • • вживати заходів, направлених на запобігання аваріям, обмеження і ліквідацію їх наслідків та захист людей і довкілля від їх впливу;
  • • повідомляти про аварію, що сталася на об'єкті підвищеної небезпеки, і заходи, вжиті для ліквідації її наслідків, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування та населення;
  • • забезпечувати експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки з додержанням мінімально можливого ризику.
 
<<   ЗМІСТ   >>